Трохи не що дня ходили ми в лїс, а через се знаходили щонебудь нове; так ми знайшли дику цибулю і дику картофлю. Цибулинки і картофлинки були невеличкі; картофля була завбільшки за горобяче яєчко. Протеж ми викопали кілька кущів картофлї і цибулї і принесли до дому. Тут посадили їх біля хати на скопаній землї. Опісля пересаджуючи кілька разів картофлю й цибулю, ми діждались таки геть більших, нїж були дикі.
В лїсї нераз трафляло ся нам яке нещастє, але шкоди великої нам не було. Тільки один випадок був такий, що ми з Петром трохи не пропали. Се було так. Пійшли ми раз шукати з Петром моху задля постелї. Там, бачите, в лїсї росте на дубках такий мох, що його можна насипати в подушки замісць пуху та піря. Взяли з собою й мішки задля моху. Пійшли ми, як і завсїди, з рушницями і з добрим припасом пороху і куль. Далеко зайшли від дому, бо тут з краю не було сих дубків. Знайшли мох, полїзли на дубки і почали той мох здирати. Дубки, на котрих ми збирали мох, росли близко один біля другого, так що можна було тихо балакати.
— Тату, що то воно таке? — спитав Петро.
— Де?
— А вон праворуч біля куща якийсь сїренький зьвірок.
Я подивив ся в низ і побачив там трохи більшого від кітки зьвірка. Шерсть на нїм була сїра, коротенька, пика з довгими вусами й остра, мов у щура, невеликі уха сторчали, а хвіст дуже довгий; зовсїм щур, тільки дуже великий.
— Се міхоноша, — відказав я з тиха Петрови. Він дивив ся на неї.
Вона спинилась біля куща, де висїло схоже на панчоху птиче гнїздо. Тільки що вона спинила ся, як з поза шкіри на животї почали виплигувати один за другим маленькі зьвірки, схожі на стару міхоношу: се були її дїти. Вони зачали були з нею грати ся, але вона вдарила лапою одно і друге, і вони покинули її, а заходились поміж собою борикати ся. Сама-ж стара поглядала на гнїздо, що було повне яєць. Вона спробувала була лїзти на кущ, алеж гилька поча-
