Петро ще й доси був, мов крейда, білий, так перелякав ся за мене.
Алеж свинї і не думали іти геть. Яґуара розірвали і знов почали рити біля коріня землю і гризти кору. „Чогож їм треба?” думав я. „Аджеж нема вже иншого ворога! Невжеж вони ще не вдоволились?” Їм хоч не видко було мене, протеж вони знали по гуку від рушницї, що хтось ще є на дереві. До того ще чули мою розмову з Петром, хоч я і тихо балакав; але дикий зьвір чутнїйший нїж свійська животина.
„Що робити?” думав я. Вже і часу чимало пройшло, а пекарі не йшли геть. Думав я, думав і надумав стріляти в свиний.
— Давай стрілимо разів по два в пекарі, чи не повтїкають вони відсїля.
У Петра теж була рушниця і теж йому легко можна було стріляти в пекарі, бо вони недалеко були від нього. Почали ми стріляти: чотирма кулями поранили двоє свиний, котрі тамечкиж упали. Осталі пекарі кинулись до поранених, обнюхали їх і знов до дерева; ще з дужшою лютостию почали вони гризти кору і довбати її своїми острими клеваками; у инших аж піна з рота падала. Пекарі анї трошки не злякались, а ще дужше розлютувались. Тепер я вже думав, що не треба було стріляти, може-б пекарі швидше подали ся геть. Ну, та того вже не вернеш, що зробив. Тепер треба вже мовчати; може вони до вечера ще й подадуть ся. А як не покинуть нас? Що тодї? Тодї доведеть ся ночувати на дереві. А дома будуть турбувати ся, та ще може і пійдуть відшукувати. А тут наскочать на свиний і свинї їх в одну хвилину розірвуть на клаптї. А може наші не пійдуть, а свинї у вечер розійдуть ся, то хоч і пізно, а дома будемо, бо я добре знаю сї місця. Ось і сонце вже закотило ся кудись за лїс, почало вечеріти. Свинї притихшали; видко було, що їх злість геть поменьшала; вони тепер не гризли кори і не рили землї. Ось-ось незабавом вони пійдуть, думалось менї, бо вже темнїло. І справдї люте хрюканє зовсїм затихло, — свинї подали ся геть.
— Ну, ще трохи пересидимо, — прошепотїв я Петрови, — а відтак злїземо.
