Сторінка:Іван Франко. Альфред Теннісон (1894).djvu/1

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Альфред Теннісон



Святий Симеон Стовпник

Хоч і найгірший я поміж людьми,
Від стіп до голови багно гріховне,
Ні небу, ні землі не згоже, ледве
Богопротивним дяволам придатне.
То все ж не покидаюсь я надії;
Що присвячусь, — кричу, і стогну, й плачу,
До неба брам б'ю бурею-мольбою:
«Спаси мя, боже! Змилуйсь наді мною!»

Нехай, страшний, могучий, правий боже,
Намарно йде се все, що тридцять літ,
Потроєних надлюдським ще стражданням
У спразі й голоді, в морозі й спеці,
У кашлю, фебрі, в струпах загноєних.
В корчах, кольках, між небом і землею
Терпливо на тім стовпі я зносив
Дощ, град, мли, фугу, ожеледь і сніг!
Я й надіявсь уже, що скорше ти
Візьмеш мене до себе на впокій
І подаси катованому тілу
Святую пальму і одежу білу.

Я не хулю, о боже! Ніже шептом,
Ні віддихом одним не нарікаю.
Хоч би сто сот разів ще тяжчих мук
Зазнав я, то вони б сто сот разів
Були ще менші, як тягар гріховний,
Котрим мій дух перед тобою повний.

Ти знаєш, боже! Ліпше я спершу
Зносив ті муки, бо здоров був, сильний.
Хоч в мене зуби (я тоді мав зуби!)