Сторінка:Іван Франко. Альфред Теннісон (1894).djvu/2

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Від стужі сікли, в сомплях льодових
До місяця блищала борода,
То таки крик сови глушив я співом
Псалмів побожних і не раз видав
В час співу твого ангела при собі.
Тепер ослаб я, мій кінець зближаєсь;
Я надіюсь, що близький він: оглух я,
Що ледве чую гомін тих людей
Внизу під стовпом, — і осліп до того,
Що ледве пізнаю знайоме поле.
Роса мої повигризала стегна…
Та не вгаваю я кричать, взивать,
Допоки на закляклих в'язах ще
Держиться голова, допоки тіло
Шматками з стовпа не спаде в долину:
О змилуйсь, змилуйсь! Згладь мою провину!

Ісусе, сли мене спасти не хочеш,
То хто тоді спасесь? Кого спасеш?
Хто може стать святим, сли я не стану?
Де чоловік, що більш терпів, як я?
Таж кождий мученик лиш раз вмирав:
Сей вкаменований, а той розп'ятий,
Сей спалений, той зварений в олії,
Чи то навпів розрізаний пилою;
Я ж тут від многих літ день в день вмираю.
Ти свідок мій: коли б я знав був спосіб
(А пильно я над тим застоновлявся),
Котрий би нівечив ще повільніше
Той храм гріха, те тіло так обридле
Й ненависне мені, я б, певно, був
Не задрижав і перед ним, о боже!

Бо ж не лишень на стовпі сю покуту
Зносив я. Ще коли я жив у долині,
Там, в білім тім монастирі відлюднім,
Носив я довгі дні на бедрах своїх
Шнур, що ним воду з студні витягали,
Гудзований, обкручений щосили,
І не казав живій душі ні слова
Аж поки в м'ясо шнур не вгризся й рана
Не зрадила таємних моїх мук,
Так що всі братчики далися диву.