Сторінка:Іван Франко. Альфред Теннісон (1894).djvu/3

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено



Ще більш терпів я, сам ти знаєш, боже!
Три зими жив на обриві гори,
Щоб дух мій к тобі з пилу підіймався.
З прикованою до скали ногою
На острих камнях я лежав невкритий,
Хіба лиш млою оповитий, двічі
Ражений громом твоїм, ро́су тільки
Замість напою лижучи, без страви,
Крім вбогих дарів тих, що приходили
Лічитись через дотик тіла мого.
І чуда діяв я — всі се казали,
Їх слава голосно гуде по світі, —
Лічив хромих, уломних, прокажених.
Сам знаєш, боже, чи се так, чи ні.
О змилуйсь, змилуйсь, вкрий гріхи мої!

За тим, щоб буть ще більше сам з тобою,
Три роки я прожив на стовпі, що
Мав шість локоть, три роки на другім,
Що мав дванадцять, а шість літ клячав
На третім, що мав двадцять заввишки.
Вкінці — вже тому двадцять довгих літ —
Я вліз на сей, що сорок ліктів має.

Так і здаєсь, все се перетерпів я —
Сли то не сон був — і якраз так довго,
Сли мірять час лінивим сонця ходом
І довжиною тіні сього стовпа —
Якраз той час!
 Та ні! Й сього не знаю.
Злі люди тут приходять і говорять:
«Злізь, Симеоне! Довго вже терпиш,
Віки вічисті!» Плещуть про катуші,
Котрих ніколи, певно, не терпів я,
Манять мене брехнями. Часто, може,
Я місяцями в сні мертвім лежу,
Про небо, й землю, й час не тямлю.
 Прецінь
Подумай, боже: поки ти з святими
Раюєш в небі, а по всій землі
В хатах вигідних проживають люди
При вогнищах і при здоровій страві,
В одежах теплих, бо й звір дикий навіть
В норі лежить, я б'ю дванадцять сот