— А чомуж би ні? Штука не велика. До місяця все буде готове.
— Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловік добрий і щирий. Будуйте! Навіть кавції від вас не хочу, я вже сам буду дещо наглядати. А про плату не бійтеся, — я вашої кривди не схочу!
Бенедьо, правду кажучи, і рад був по трохи, що позбувся гордого будівничого. А тут ще й несподівана добродушність Гаммершляґа, котрий дозволив йому й без кавції вести будову, і надія на ще вищу плату, все те немов розяснювало перед ним світ, будило богато нових думок. Він почав уганяти і кидатися коло роботи, мов коло своєї, не зважаючи, що другі робітники косо та зависно гляділи на нього, а може дехто і вважав його жидівським підлизнем. Що його то обходило! Його думку занимало таке діло, для котрого певно варто було знести й крихту людської зависти!
Червень-місяць добігав уже до кінця. Починалася косовиця. Широкі, мокрі підгірські луги зеленілися та пишалися стобарвним, рісним зіллям. Мов широкі озера між скалистими, сірими берегами, вони хвилювали пахучою зеленю, дихали свіжим, повним життям. А круг них сіро, мертво, понуро! Зорані сугорби сірілися перепаленими, сухими скибами; ріденьке жито кулилося та жовкло на сонці, не вспівши й відцвісти гаразд. На овес і надії не було: ледви на пядь відріс від землі, тай таки вже й заковяз на пні, пожовк і похилився, мов огнем привялений. Картофлі жовкли, не здужавши ще й зацвісти. Все складалося на те, щоб відобрати й послідню крихту надії у бідних хліборобів. Переднівок, що сього року зачався був надто рано, тепер тягнувся надто довго, — уже Петрове пущіння минуло, а ані губ в лісі, ані ягід, ні черешень не було. Між народом ішов один-однотяглий стогін та плач. „Чорнійші чор-
