ної землі“ ходили люде по дорогах та польових стежках, збираючи гірчицю, лободу, щавник та всяке зілля, риючи пирій, котрий сушили, терли на порох і мішали з отрубами та добутою за останнє мукою, і пекли з тої мішанини хліб. Що день, що неділя можна було видіти по дорогах церковні процесії; з слізми в очах, припавши лицями ниць до землі, народ благав дощику. Але небо стояло мов замуроване, а сонце своїм широким, безстидно блискучим лицем мов насміхалося з сліз і молитов бідного люду.
Між народом зачали прокидатися недуги: заразливі горячки, тиф та пропасниця. Попухлі з голоду мужицькі діти, голі та сині, цілими чередами лазили по толоках та сіножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи кваску, пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його, западали на животи і мерли цілими десятками. Села, що лунали колись від гамору та співу дітей погідної літньої днини, тепер стояли тихо і понуро, мов чума перейшла здовж їх порошнистих улиць. Та незвичайна, мертва тиша важким каменем налягала на груди навіть постороннього чоловіка. Ідеш селом, на вулиці ні живої душі, хіба худа, нужденна скотина бриде самопас попід плоти, та де-де на оборі пересунеться мов сновида, скулений, опущений чоловік. Вечером в хатах темно: в печах не топиться, ніщо варити ані пекти, — кожде спішить запхатися в свій кут, щоб хоч через ніч не чути стонів, не бачити муки других. Ся страшна, мертва тиша в підгірських селах, то був знак, що народ зачинає опускати руки, тратити надію і попадати в той стан безучасного остовпіння, в котрім чоловік з надміру болю перестає почувати біль, і гине тихо та безжалісно, так як тихо та безжалісно вяне похилена трава на жарущім сонці.
І косовиця, та доба найбільш оживленої і найбільш поетичної полевої роботи, не внесла ні життя, ні поезії в загальний мертвий вигляд підгірських осель. Звільна, мов за похороном, волоклися виголоджені парубки та чо-
