ловіки на косовицю: коси ледви держалися на їх вихуділих плечах. А поглянути з боку на їх роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце: такі натомлені, болісні та повільні були рухи тих косарів. Ні звичайних косарських пісень, ні голосного сміху, ні жартів та прикладок не чути. Сей та той перейде один-півтора перекоса, кине холодну кошеницю, щоб дрібку освіжитися, спочити, набрати нової сили з землі в ослабле тіло. Жаль хапав за серце: так і бачичилося, що се не робота, а розпука.
Тими селами, полями та лугами летіла парою баских коней запряжена легка бричка самбірським трактом до Дрогобича. Коні гладкі, пасені і здорові, візник крепкий, ситий і гарно зодягнений, бричка нова, чорно лякирована, тай сама подоба пана — статного, підсадкуватого мущини, в силі віку і здоровля, червонолицього, з густим, чорним заростом на лиці, в гарнім, богатім строю, — все те дивно відбивало від нужденної подоби окружаючого краю і народа. Але певно вигляд їдучого пана і його повозу не був в більшій суперечности з виглядом заниділого, голодною смертю мручого Підгіря, як суперечні були думки і замисли того пана з думками пануючих довкола, що висіли немов у повітрю над тими бідними селами. Тут безпомічна розпука, почуття безвихідної загибелі, напів несвідоме бажання, хоч як небудь і чим небудь продовжити ще хоч на кілька днів те нужденне, мучене життя, а там… Що за думки, що за замисли роїлися та снували в голові їдучого пана, — сього кождий легко догадається, скоро пізнасть, що той пан — наш давний знайомий, Герман Ґольдкремер, і що він по довшім побуті у Відні і у Львові вертає отсе до Дрогобича. Вид безмірної нужди та погибелі довкола навівав на нього вдоволений, ситий спокій, трохи не радість. „Се для мене робиться!“ думалося йому. „Сонце, то мій вірний отаман. Висушуючи ті поля, висікаючи всі живі соки з землі, воно працює для мене, воно згонить дешевих і покірних робітників до моїх ям, до моїх фабрик!“ А тих
