ючи, надіючися. Він надіявся звістки від львівської поліції, дожидався, що станеться із „Спілкою“. Аж ось одного дня він дістав запрошення на збір основників. Його просили деякі вступити також членом до „Спілки“, приняти повновласть до ведення діл „Спілки“. Герман завагувався. Він розраховував в своїй голові, яка з того булаб користь для нього. Ведучи діла „Спілки“, поперед усього йому прийшлося би більше занедбувати свої власні діла, а за се чи виплатився би йому зиск зі „Спілки“? Вступаючи членом, требаб негайно на вступі вложити значну суму до основного фонду. Акції „Спілки“, хто знає ще, як будуть йти, а з самого заряду користи йому буде також не богато, тай ще не тяжко впутатися чи кримінально, колиб „Спілка“ збанкрутувала (се Герман уважав неминучим), чи й матеріяльно. Герман зважив усе те живо і рішився ані не вступати в члени, ані не приймати заряду, щоб ні в чім не бути звязаним зі „Спілкою“. А тільки зараз по її завязанню він зробив умову на доставу сирого воску для „Спілки“. Умова була корисна. Сто тисяч сотнарів мав постачити Герман ще до листопада, — перевіз і відбір приймала на себе „Спілка“. До того часу, а найдалі до нового року мала уладитися нафтарня для чищення воску. По відобранню тих сто тисяч, „Спілка“ мала заключити з ним нову умову. Крім того Герман обіцявся посередничити між „Спілкою“ і иншими бориславськими підприємцями о доставу воску або й о закуп ям та закопів.
Уладивши все те, Герман погнав назад до Львова. Вістей про Ґотліба не було ніяких. Германови похолоділо коло серця. Яким лицем він стане перед жінкою? Що він скаже їй? Йому вже наперед чулися її страшні крики та прокляття. Він переждав ще тиждень — нічого не чувати. Тоді він рішився їхати домів, тим більше, що діла кликали його до Борислава. І їдучи до Дрогобича битою підгірською дорогою, він так само бився з гадками, переходячи від чуття ситого, самовдоволеного спокою до тихої
