Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/120

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

116

радости фабриканта-ґешефтсмана на вид безмірної бідности та розпуки підгірського народа, на вид більшіючого числа „дешевих і покірних робітників“. Але чим близче він наближався до Дрогобича, тим частійше і грізнійше перемигувала перед його уявою розлючена і заплакана жінка, тим густійшою хмарою налягав на його душу неспокій.

Але якеж було зачудування Германа, коли — приїхавши до дому — застав свою жінку в такім незвичайнім для себе настрою, що й сам не знав, що з нею сталося. Замісць сподіваних сліз та проклять і вибухів скаженого гніву, його стрінула якась злорадна насмішливість. Рифка, мов сорока в кістку, зазирала йому в лице, пильно добачувала всі зміни, всі нові борозди, які повиорювала на нім грижа і непевність. Правда, Рифка випитувала його про Ґотліба, ахала, коли Герман говорив, що мимо всяких трудів не міг його відпитати, але у всім тім виднілася радше її охота — подразнити мужа, ніж дізнатися справді щось від нього. А при тім же її лице, румяне, здорове і оживлене, її сірі очі, палаючі якоюсь незакритою радістю, її живі рухи та жести і навіть хід її легкий та голос дзвінкий, все те дуже не надавалося до смуткування та охання, все казало догадуватися, що час їх розлуки, так важкий для Германа, зовсім не був важким, ані сумним для його жінки. Герман зразу стовпів дивуючися.

— Гм, — сказав він до жінки, коли вони по обіді — (Рифка їла обід разом з ним і їла богато і з великим апетитом, чого Герман давно не видав) — засіли поруч на мягкій софі і Рифка, на силу кривлячи лице, ще раз по- чала розпитувати його про Ґотліба, — гм, — сказав Герман, — а ти, як бачу, за той час ані ду-ду собі. Тай весела стала, мов доньку замуж віддала!

— Я? Господи Боже! Я очі свої проплакала, — ну, але тепер, як ти приїхав, по такім часі.

— Так то воно, так, — говорив недовірчиво Герман, — але мені щось не здається, щоби то для мене така