все таки ясно висказуючий любов глибоку і живу, трохи може надто неплятонічну, грубу, але за то сильну і сліпу, а така любов найбільше мусіла подобатися Рифці, мало образованій, нервовій і кровистій, Рифці, котра в своїм життю ніякої любови не зазнала. Як радаб вона була тепер бачити свого Ґотліба, міцно-міцно притиснути його до серця, слідити за кождим його кроком, жити його думками, палати його чуттям. Адже він любить! І з нею першою поділився тайною свого серця! І відколи вона знала те, вона два рази сильнійше полюбила Ґотліба, іменно за те, що він любить. Правда, колиб тут коло неї була і жила та дівчина, котру він любив, колиб та дівчина і з свого боку любила його, — Рифка непремінно зненавиділаб її, отроїлаб її життя — за її любов!…
Минав день за днем горячкової ожиданки. Рифка з превеликим трудом удержувалася, щоби не зрадити перед Германом пекучої тайни. На її щастя по трьох днях Герман виїхав до Борислава де мав побути пару днів. Оставшися сама дома, Рифка почула в домі якусь тісноту, якусь душність, — її кров горячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий, літній день. Просторий сад за домом так і манив до себе роскішним холодом, темною зеленю, живим запахом та легесеньким, таємничим шепотом листя. Вона мимоволі пішла туди. Садівники якраз обривали вишні та великі, вчасно достигші веприни. Два хлопаки, з кошичками в руках, стояли на тонких вишневих гильках, одною рукою придержуючися за щеблі, а другою зриваючи спілі вишні. А старий садівник в більший кіш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником і підіймаючи гильку за гилькою. Хлопці на дереві сміялися, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пісню. Коли побачив паню, підійшов до неї з уклоном, пожалувався, що вишні сього року зродили слабо, за те веприни гарні і дуже добре платяться. Він вибрав кілька пригорщів самих достиглих ве-
