бови і сильних зворушень, невдоволена в молодих літах, а розвита аж до нервової горячки пізнійшим життям в достатку, а без діла, виливалася тепер, мов довго здержуваний потік, котрий вкінці здужав розірвати греблю.
— Що то він тепер пише, голубчик мій? — шептала Рифка, отворивши лист і напуваючися ще перед читанням роскішною ожиданкою. І опісля зачала півголосом читати, зупиняючися та з трудністю розбираючи слова:
„Мамцю! Грошей маю ще досить, — треба мені буде аж на другий тиждень. Але не про те хотів би я нині вам написати. Чув я, що тато мають приїхати. Памятайте не виговоритися, бо я готов наробити великої біди. Але й не про те хотів би я вам нині написати. Розповім вам щось цікавого. Часу тепер маю досить, ходжу собі куди хочу, вулицями, полями. Знаєте, оноді побачив я на проході дівчину, — від коли жию, не видав такої. І ще не знаю, чия вона. Куди йшла, я слідком за нею, я тремтів цілий, як у горячці. І нараз на скруті щезла, — кілька домів великих та пишних обіч, не знаю, в котрий увійшла. І від того часу сам не знаю, що зі мною сталося. Ходжу, мов сам не свій, все вона мені привиджується, і в сні і на яві. Я вже рішився, скоро її другий раз побачу, приступити просто до неї і питати її, чия вона, але досі ще не вдалося мені бачити її другий раз. Все ходжу тою вулицею, на котрій мені щезла з виду, гляджу у всі вікна, але дарма, не показується. Коби я хоч знав, в котрім домі вона жиє, то питав би сторожа або кого. Але я не попущуся, мушу вивідатися, хто вона, бо від першого разу, коли я її побачив, почув я, що без неї жити не можу. Так, мамцю, вона мусить бути моя, нехай вона собі буде, хто хоче! Скоро що дізнаюся, зараз напишу вам“.
Яке вражіння зробив той лист на Рифку, сього ні словом сказати, ні пером списати. Вона ціла задрожала, мов від пропасниці. Перший раз в життю вона держала лист справді дотикаючий чуття, любови, і хоч в грубій формі,
