гах, а тільки дивився на неї. „Я люблю тебе! Хто ти?“ сказав я їй. Але в тім обернувся візник і вдарив мене пужівном по голові так сильно, що я з болю пустив бричку і упав серед дороги. Бричка поторохтіла далі. Вона знов скрикнула, озирнулася, — більше не тямлю. Я, правда, схопився ще на ноги, щоб бігти за нею, але забіг тільки два кроки і знов упав. Мої ноги порозбивалися о каміння, з них текла кров, голова боліла і напухла, — я трохи не зомлів. Надійшла баба, дала мені води, перевязала ноги і я поволікся до хати. Лежу і пишу до тебе. Зладь на завтра і передай комінярчуком трохи грошей, десять ринських, — чуєш? Тепер коло мене чужі люде ходять. — моглиб доміркуватися“…
Рифка не дочитавши до кінця, впала зомліла на софку.
Було то вечером. Матій і Бенедьо повертали з роботи і сиділи мовчки в хаті при млавім світлі невеличкого каганця, в котрім горів, шкварчав і порскав нечищений бориславський віск. Бенедьо вдивлявся в плян, розпростертий перед ним, а Матій, сидячи на своїм малім стільчику, латав свої ходаки. Матій від того вечера, коли Мортко сказав йому, що „їх справа скінчена“, був мовчазливий мов прибитий. Бенедьо хоч і не знав докладно, що се за справа, все таки дуже жалів Матія і рад був допомогти йому, але з другого боку не смів зачіпати його, щоби не розворушувати в нім наболілого.
Скрипнули двері і до хати війшов Андрусь Басараб.
— Дай, Боже, час добрий — сказав він.
— Дай, Боже, здоровля! — відповів Матій, не підводячися з місця і витягаючи дратву.
Андрусь сів на лаві під вікном і мовчав, роззираючися по хаті. Очевидно, він не знав, від чого би то зачати бесіду. Далі звернувся до Бенедя.
— А що у тебе, побратиме, чувати?
