„Пішли ми обоє до канцелярії Германа Ґольдкремера, — ми в нього робили. Питаємося. Той до книжки… „Взяв ваш Іван Півторак гроші“. — Коли? — „В понеділок вечером“. От тобі й на! Поліз я до Тустанович, питаю; завдатку не дав, від понеділка не був, хоч обіцяв, що прийде найдалі у вівторок з полудня. Дивуються, що такого? Чи згода зірвана, чи що? Я розповідаю, що гроші від Жида взяті і що нема ні грошей, ні Івана. Ніхто ні про що не знає.
„Іду я до Дрогобича, питаю в деяких знайомих: ніхто не видав Івана. Пропав неборак. Ані сліду нема. Питаю Мортка, де він подівся з шинку і що там робив, — ні — каже — не правда тому, я й на очі не видав Івана. Ти — каже — пяний був, — серед бійки тобі рідна бабуня привиділася, а тобі здавалося, що то був Іван“. Починаю розвідувати, хто тоді ще був в шинку, що то за якісь були, що мене били, — ага, немов чорт злизав усякий слід! На тім і стало.
„Ну, вже вам того не треба й казати, який у нас Великдень був. Що там бідна Марта наплакалася, — Господи! Вся надія пропала. Минув місяць, другий, — про Івана ані вістки, ані чутки. Далі чуємо, декотрі ріпники посмішковуються, жартують: „Розумний хлопець, той Півторак: гроші забрав, бабу лишив, а сам в світ за очі!“ Зразу говорили то на жарт, а далі декотрі почали й на певне говорити. Знов я розпитую: хто чув? хто видів? Не знати. Той каже: Никола видів; Никола каже: Проць мені казав; Проць каже: Семен відкись чув; Семен не пригадує собі, відки чув, але здається йому, що від Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить і кождому в очі плює.
„Аж десь по двох роках — он торік весною — видобуто з одної старої ями кости. Пізнали ми по перстені на пальці та по ремені, що то був Іван. Ремінь був порожній, очевидно ножем розрізаний. Застрягла мені тоді в голову гадка, — і досі мене не помітує. Погана гадка, дуже грішна,
