Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/137

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

133

„Вона всміхнулася крізь сльози і похитала головою.

— Ні — каже — ви вчора вечір ніяк не могли його видіти. Ви вчора вечір лежали ось тут без памяти.

— А щож, то нині не вівторок? — спитав я.

— Ні, нині вже пятниця. Ви від понеділка ночі лежите ось тут, як мертвий, у горячці та манколії.

— А Івана не було від тоді?

— Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, — ніхто не знає, де він і що з ним.

— Алеж я його в понеділок видів у шинку.

„Марта нічого на те, тільки здвигнула плечима і заплакала. Певно, бідна подумала собі, що се мені так з перепою привиділося.

— Алеж, аби я так світ божий видів, як його я видів достоту своїми очима!

— Ба, та бо як би він був тоді в Бориславі, то був би прийшов до дому, — сказала Марта.

— От тож то й мені дивно. А в Тустановичах був, не знаєш?

— Був. Я тут розпитувала тустанівських парубків. — Був, — кажуть — згодив поле з хатою і вечером забавився на могоричі геть поза північ. Там таки й ночував, а в понеділок пішов перед полуднем, щоби в Бориславі взяти від Жида гроші. Тільки всього я могла дізнатися.

„Мені немов би клин у голову вбив. Хоч який я був ослаблений і збитий на всім тілі, треба було вставати, рушатися, розвідувати. Але що з того?...

— А як, — питаю Марти, — не знаєш, чи дав завдаток на ґрунт в Тустановичах?

— Не знаю.

— Га, то треба піти до Жида, спитатися, чи відобрав він відтам гроші. І так нині виплата. Коли він узяв гроші, то може пішов з ними назад до Тустанович, або до Дрогобича.