Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/136

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

132

— Послухай лишень ! Пю я, в шинку гамір, — а тут у ванкирі обіч хтось злупотів склянкою, — мій Мортко тільки миг, побіг до ванкира. Чую, там говорять: Мортко по тихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь знайомий голос, так як Іванів! Знати, що пяний, язиком путав, але голос його. Я пруднувся до дверей ванкира і нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землі. Другі прискочили до мене.

— Гов, свату, гов! ревуть. Що бо ти людей тручаєш та розмітуєш? Га?

— Та я нехотячи!

— Еге, нехотячи! рішить один. Знаємо ми таких!

В тій хвилі отворилися двері ванкира і в дверях показався — присяг би і нині, що показався мій Іван, держачися за одвірок. За ним стояв Мортко і держав його за плечі. Я знов пруднувся до нього. Але в тій хвилі він щез, двері заперлися, а один ріпник пірвав мене за груди.

— Ану я тебе, свату, нехотячи межи очі заїду, — крикнув він — і як зацідить мене межи очі, аж мені сто тисяч свічок в очах заярілося і все в голові перемішалося. Тямлю ще тільки, що одному вчепився я у волося і що другі обскочили мене, мов кати і збили під ноги. Очевидна річ, що вони були підмовлені, бо я їх ані не знав, не видав, ані не зробив їм нічого. Що сталося далі зі мною, де дівся Іван, де ділися ті два знайомі ріпники, — не тямлю нічого. Все затьмилося в моїй голові.

„Я прокинувся в хаті, на постелі. Марта коло мене сидить і плаче.

— А що, де Йван? — се було моє перше питання.

— Нема.

— Але чень же був дома?

— Не був.

„Дивлюся я, вона така змарніла, стурбована, що тільки снасть її. Що за нещастя?

— Алеж я — кажу — вчора вечір видів його.