— Послухай лишень! Пю я, в шинку гамір, — а тут у ванкирі обіч хтось злупотів склянкою, — мій Мортко тільки миг, побіг до ванкира. Чую, там говорять: Мортко по тихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь знайомий голос, так як Іванів! Знати, що пяний, язиком путає, але голос його. Я пруднувся до дверей ванкира і нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землі. Другі прискочили до мене.
— Гов, свату, гов! ревуть. Що бо ти людей тручаєш та розмітуєш? Га?
— Та я нехотячи!
— Еге, нехотячи! рипить один. Знаємо ми таких!
В тій хвилі отворилися двері ванкира і в дверях показався — присяг би і нині, що показався мій Іван, держачися за одвірок. За ним стояв Мортко і держав його за плечі. Я знов пруднувся до нього. Але в тій хвилі він щез, двері заперлися, а один ріпник пірвав мене за груди.
— Ану я тебе, свату, нехотячи межи очі заїду, — крикнув він — і як зацідить мене межи очі, аж мені сто тисяч свічок в очах заярілося і все в голові перемішалося. Тямлю ще тільки, що одному вчепився я у волося і що другі обскочили мене, мов кати і збили під ноги. Очевидна річ, що вони були підмовлені, бо я їх ані не знав, не видав, ані не зробив їм нічого. Що сталося далі зі мною, де дівся Іван, де ділися ті два знайомі ріпники, — не тямлю нічого. Все затьмилося в моїй голові.
„Я прокинувся в хаті, на постелі. Марта коло мене сидить і плаче.
— А що, де Йван? — се було моє перше питання.
— Нема.
— Але чень же був дома?
— Не був.
„Дивлюся я, вона така змарніла, стурбована, що тільки снасть її. Що за нещастя?
— Алеж я — кажу — вчора вечір видів його.
