Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/135

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

131

— От, десь драбуга впився тай спить, а на роботу не йде!

„Гадкую я сюди й туди, — де Іван був би? Вечером по роботі приходжу до хати — нема. Гадаю собі: піду по шинках, пошукаю, порозпитую. Заходжу до головного шинку, — там повно ріпників, — заздрів я між ними й Мортка, але котрі саме були знайомі ріпники, того не тямлю. Якісь чотири незнайомі, вже ніби пяні, стоять серед хати і співають: один святовечірної, другий страсти, третій підскоцької, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?

— Ідіть собі до чорта! — крикнув я на них, — там будете акурат пасувати!

„Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горівки. З пересердя ликнув я душком кватирку. Вони в регіт, другу кличуть. Ані суди, Боже, від них відпекатися. А тут бачу, що Мортко усе підморгує на них, мовляв: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашуміло в голові, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що війшли якісь два знайомі ріпники, я з ними витався і частувався, — але скільки вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собі й досі, хто то такий був“.

— А щож тобі то так доконечно треба знати? — перебив його оповідання Андрусь.

— Ах, чи доконечно! Мені так, дурному, здається, що я через те й справу програв!

— Що? через те? А то яким світом?

— Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасі, як зачав пригадувати собі все до крихіточки, що і як тоді було, аж тепер нагадав собі, що були якісь два знайомі, лиш не знати котрі. Коби дізнатися, — були би зараз свідки.

— Свідки! На що? до чого?

9*