Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/134

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

130

хати жити, — не будете потребували платити окремо комірне, тай їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоч що-то.

„Виджу я, що хлопець розумно говорить, — а тут ще чоловіка й самого знесла охота видобутися з тої западні, а ще більше — їм допомогти, чим сила. Пристав я на ту раду.

„Зачали ми робити. Добре нам іде, тішимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Іван звивається так, як той пискір сюди й туди, — рад би птахом вилетіти з Борислава. Робота того року була добра, — у нас грошей призбиралося ладних; і на ґрунт стало би і ще дещо лишилося би на розгосподарування. „Господи! — говорить бувало Іван вечерами, — коби то вже раз!“ Але не знати, чи Бог не судив йому бідному діждатися виходу, чи лихі люде не дали!...

„Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом і не брали грошей від Жида. — Нехай, кажемо, у нього лежать, — в його касі безпечнійше, ніж у нас за пазухою, — а в книжці якраз записано на нас, то й сам чорт відтам не викусить. Так ми й зробили, — брали лиш часом по кілька шусток, щоби яко-тако продихати.

„Минуло так літо, ба й осінь, ба й зима, — настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвітну неділю пішов Іван до Тустанович, щоби довершити згоду, таки на другий день мав дати тому чоловікови завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати йому решту грошей. Пішов мій Іван. Смеркається — нема Івана. Ну, нічого, — гадаємо собі, — може там де на могоричі, або що. Але Марта якась неспокійна весь день, ходить, нудить, сама не знає чого. Ніч минула — нема Івана. На роботу приходимо — він не приходить. Наставник Мортко питається мене, де він. Я йому розповів усе, а той ще крикнув: