ґрунту. Досить того, що він таки тої весни виставив — уже то ніби ми оба — ось ту хату, тай тут й обоє зачали жити. Правда, господарства тут ніякого не можна було заводити на тій голотечі, — але Марта зразу заробляла по давньому то шиттям то пряденням, а далі як того почало не ставати, то мусіла й вона бідна йти на роботу до воску. Що було діяти?… Я відділився від них, жив осібно, а коли тільки що міг, то доносив їм, — звичайне, чоловік уже привик, зжився…
„Аж от якось так в пару місяців здибає мене Йван тай каже:
— А знаєте — каже — Матію, яка у нас з Мартою рада стала? Я цікавий, що ви на те скажете?
— Ну, яка рада. — кажу. — Говори, яка?
— А така. Ми хочемо від тепер зачати дещо складати на бік із зароблених грошей. Знаєте, літо йде, чень трохи ліпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо трохи прискладати грошей — уже хоч би чоловік і тіснійше за той час жив, гей той каже, хоч би ремінь на великопістну пряжку підтягнув, але чень би то можна було… А знаєте, в Тустановичах один там продав би кусень ґрунту з хатою, — я вже говорив з ним. „Продам“ — каже. Треба дати 250 ринських“. Ґрунт гарний, — далося би виторгувати на 200. А я би свою псю буду з тим клаптиком землі продав, — може би було хоч 50 ринських. Чи як ви гадаєте?
— Та що, — кажу я, — як так, то й так. Дай вам, Боже, щастя! Певно, що не зле було би вам вирватися з тої проклятої ями.
— Ба, — каже Іван, — не на тім кінець. Мені здається, що нам двоїм до осени тяжко буде наскладати двіста ринських, — на то треба би зо два роки. А як би троє, — як гадаєте, може би борше?
„Я видивився на нього.
— Ну, каже він, — щож ви так дивитеся на мене? Тут проста річ: пристаньте й ви до нас. Перейдіть до нашої
