липне, розпитую, розвідую про Йвана, говорять: щож, бідний, ну, але хлопець чесний, робучий, розумний. Якось раз так при неділі прийшов він до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче він геть іти, а я кличу, щож постій Іване, щось маю тобі казати. Став він, запалів трохи, далі сів на лаву.
— Ну, що там такого? кажіть! — повідає.
„Я посидів трохи, — мовчу і позираюся на нього. Не знає чоловік, як би то зачати, щоби ніби-то і просто з моста, і щоби дечим не вразити хлопця.
— А як ти — кажу — Іване гадаєш? Марта от наша, — нічого дівчина?
— А вам що до того, як я гадаю? — відрізав він, а сам ще дужче паліє.
„Ов, гадаю я собі, — з тобою треба остро держатися, коли ти так ріжеш.
— Ну, — кажу — богато мені до того не є, але виджу, що тобі щось до неї, га? А ти чень знаєш, що у неї вітця нема, а я тепер для неї і отець і опікун, і сват і брат. Розумієш? Як скоро я побачив би щось — знаєш — не теє… то вважай, що я за чоловік! Зі мною жарту нема.
„Іван аж затремтів на ту бесіду.
— А нехай же вас — каже — Бог має! Десь також щось, — грозити, а не знати по що і за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бійтеся, Матію, — каже опісля поважливо — я хоч молодий, а знаю по трохи, як що повинно бути. Ми нині з Мартою мали умовитися, як і що робити, а тоді вже й до вас, як до опікуна, удатися по пораду і благословенство.
— Ну, вважай же мені! — промовив я, але сам почув, що щось мені так гей запаморочилося в голові і сльози бризнули з очей… Ет, дурень чоловік, тай по всьому! — — —
„Ну, нічого. Зробили ми умову, — пібралися вони. У Івана по батькови якимсь чудом лишився отсей кусник
