немов самі себе злякалися і розлетілися кожде в свій бік. Жиди також переполошені не показувалися зі своїх нор, — аж десь над вечером деякі смілійші повилазили, почали роззиратися… До Максимової хати, а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три Жиди неживі, а пять покалічених. Пропало. Зїздила, правда, комісія, позабирали були кількох до арешту, от так на здогадь, тай повипускали швидко на волю.
„А Марта лишилася у мене. Чесні Бориславці мали, видко, богато свого діла і не втручалися до бідної сироти. Лиш часом деякі жінки приносили їй се та те їсти, випрали рубатку, облатали, тай тільки всього. Їй було тоді дванацять літ. Не аби ладна або що, — але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. Зразу плакала за вітцем, — ну, але згодом сама видить, що робити? Привикла. І так вам привязалася до мене, як до рідного вітця. А я також, нема що казати, — пантрував її, як ока в голові, така мені стала дорога та люба. Другі ріпники нераз бувало сміються з мене, питають, коли буде весілля, або може хрестини вперед будуть, — але я на те байдуже. Говоріть собі, говоріть!
„Росла та дівочка в мене, ховай Боже, тихо та ладно. Хоч то я що́ — ріпник, давний пастух громадський, — але, знаєте, зазнав чоловік лиха на своїм віку. А лихо — велика школа. То й гадаю собі: чень то хоч їй Бог де-як ліпше пощастить. Шанував я її, — ні роботи тяжкої, ні слова поганого… Шити навчилася, не знаю де і коли, так ладно, що чудо. Усе бувало баби несуть до неї, — ну, цілими днями сидить у хаті, робить. Тай що то, до всього вона, до всякої роботи. І побесідувати і пожартувати і порадити розумно, — до всього…
„Пізнався з нею один парубок, туй таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як і вона. Ріпник, зарібник, — Іван Півторак звався, — та ти, Андрусю, знав його добре… Зачав ходити. Виджу я, що дівчина до нього
