Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/130

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

126

не чув нічого. Крик, ґвавт піднявся такий, як на судний день. Люде ревіли без памяти, тислися наперед, рвали, що кому впало під руки: кілля з плотів, хворост, жердки, поліна, каміння — і валили на Жидів. Счинився такий писк та вайкіт, немов ціла бориславська кітловина западається під землю. Частина Жидів пирсла, мов порох. Але кількох заперлося в Максимовій хаті. Крізь вікно видко було, що у них в руках сокири, мотики, вили, — похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повінь, вони перестали кричати, ніби закаменіли зі страху. Народ попер до дверей, до вікон, до стін. Затріщали дошки, делиння, задзеленькотіли вікна, — грюкання, ґвавт, писк, а нараз страшенний грохіт, хмара пороху... Люде по кусневи розірвали стіни, — зруб і повала грохнули на Жидів, — порохи вкрили все те страшне позорище...

„Але в мене за той час що иншого було на гадці. Видячи, як народ, мов звір, пре на Жидів, я хопив малу дівчину, Максимову сироту, на руки, і нирци-нирци почав продиратися крізь здвиг. Ледви вирвався з товпи в тій хвилі, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, півперечною стежкою до дому, бо боявся, щоби де розлютовані Жиди не перехопили мене на дорозі. Допавши хати, я запер двері і положив зомлілу дитину на тапчан, — зачав відтирати. Але довго не міг я її добудитися, — вже я гадав, що може й її заголомшив який камінь. Але Бог дав — прийшла до себе, і я так тим утішився, немов би то моя власна дитина ожила передомною“.

Матій замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, і на лице, оживлене і палаюче підчас оповідання, почала звільна набігати давня, сумовита і безнадійна хмара. По хвилі він почав говорити далі:

— „За сим та тим та за клопотами коло дитини я й зовсім забув про бійку, і аж пізнійше дізнався, що вона скінчилася на нічім. Розваливши Максимову хату, люде