не чув нічого. Крик, ґвавт піднявся такий, як на судний день. Люде ревіли без памяти, тислися наперед, рвали, що кому впало під руки: кілля з плотів, хворост, жердки, поліна, каміння — і валили на Жидів. Счинився такий писк та вайкіт, немов ціла бориславська кітловина западається під землю. Частина Жидів пирсла, мов порох. Але кількох заперлося в Максимовій хаті. Крізь вікно видко було, що у них в руках сокири, мотики, вили, — похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повінь, вони перестали кричати, ніби закаменіли зі страху. Народ попер до дверей, до вікон, до стін. Затріщали дошки, делиння, задзеленькотіли вікна, — грюкання, ґвавт, писк, а нараз страшенний грохіт, хмара пороху… Люде по кусневи розірвали стіни, — зруб і повала грохнули на Жидів, — порохи вкрили все те страшне позорище…
„Але в мене за той час що иншого було на гадці. Видячи, як народ, мов звір, пре на Жидів, я хопив малу дівчину, Максимову сироту, на руки, і нирци-нирци почав продиратися крізь здвиг. Ледви вирвався з товпи в тій хвилі, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, півперечною стежкою до дому, бо боявся, щоби де розлютовані Жиди не перехопили мене на дорозі. Допавши хати, я запер двері і положив зомлілу дитину на тапчан, — зачав відтирати. Але довго не міг я її добудитися, — вже я гадав, що може й її заголомшив який камінь. Але Бог дав — прийшла до себе, і я так тим утішився, немов би то моя власна дитина ожила передомною“.
Матій замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, і на лице, оживлене і палаюче підчас оповідання, почала звільна набігати давня, сумовита і безнадійна хмара. По хвилі він почав говорити далі:
— „За сим та тим та за клопотами коло дитини я й зовсім забув про бійку, і аж пізнійше дізнався, що вона скінчилася на нічім. Розваливши Максимову хату, люде
