Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/129

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

125

беріть і виженіть те паршивство з села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили“! Люде видивилися на нього, стоять, гомонять... А тут один Жид — он той, що он визирав з вікна — пірвав камінь тай луп Максима в голову. Той на місці перевернувся, лиш захарчав: „Люде добрі, не дайте моїй дитині загибати! Я вмираю!“...

„Я не дослухав того оповідання, а почав протискатися до середини здвигу. Серед улиці лежав чоловік, може до сорока літ, в подертій сорочці, окровавлений, посинілий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала і лебеділа мала дівчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув на то, — а люде обступили довкола, стоять стіною та гомонять, — але й з місця не рушаються. А Максимову хату обступила жидівня, аж зачорнілося довкола, — вайкіт та гаркіт такий, що й слова власного не чути.

„Я стою, як остовпілий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що діяти. Аж тут виджу, з вікна виставився той сам Жид, що забив Максима; вже геть геть, видко, осмілився і кричить, поганець:

— Так йому треба, піякови одному! Так йому треба! А ви чого тут поставали, свині? Марш до дому один з другим!

В мині кров закипіла.

— Люде, — заревів я не- своїм голосом, — чи ви постовпіли, чи поцапіли? Та не видите, що чоловіка забили перед вашими очима і ще сміються? А ви стоїте, тай ніщо? А грім же би вас божий побив! Бий злодіїв Жидів!

— Бий ! — заревіло в тій хвилі з усіх боків, аж земля здилькотіла. — Бий злодіїв пявок!

„То так, як би іскра в солому впала. В одній хвилі весь мир став, як не той. Я ще й не озирнувся, а тут вже ціла хмара каміння посипалася на Жидів. Лиш тільки ще я видів, що той Жид, що забив Максима, як стримів у вікні, так в одній хвилі підскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав тай бовть на землю. Більше я не видів,