і так, — розкажу вам, яка зі мною історія була і яка у мене справа з Мортком.
„Буде вже тому щось з чотирнацять літ. Саме пять літ по моїм приході до того заклятого Борислава. Ще тоді тут не так було. Ями йно що починалися, — все ще якось подобало на село, хоч і тоді вже жидівні назлазилося було сюди, як хробів до стерва. То тоді тобі, небоже, тут пекло було, аж сумно погадати. Жидівня крутилася та гомоніла коло кождої хати, лестилася як ті пси коло кождого господаря, на силу тягла до коршмів, або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусникови ґрунту під закопи. Що я тоді навидівся, аж серце пукало! А скоро собачі діти обдурили чоловіка, виссали з нього все, що можна було виссати, тоді гей же на нього! Тоді він і піяк і лайдак і пся-пара, — тоді його і з коршми витручують і з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!
„От раз іду я рано на роботу, — дивлюся: повна вулиця людей, збилися в купу, — гомонять щось, серед купи крик і плач, а з боку в невеличкій, соломою критій хаті Жиди вже розґаздувалися, як у себе дома, вимітують із середини все: миски, горшки, полиці, скриню… Що такого? питаю я. — А що, — відповідає один чоловік, довели нехристи бідного Максима до посліднього. Статний був ґазда, ніщо й казати, а людяний, чемний… — Ну, тай що з ним сталося? — А не видиш, каже чоловік, — видурили у нього ґрунт, худоба розтратилася, а нині ось прийшли тай з хати його вивергли, кажуть, що то їх, що вони собі купили. Той в крик, — Жиди не питають. Той пірвався до бійки, а їх злетілося в одній хвилі, як тих гайворонів, тай давай бити бідного Максима! Зробився крик, — зачали збігатися й наші люде і ледви вирвали Максима з жидівських рук. А той обкервавлений, аж страшний, тай кричить: „Люде добрі, ви видите, що тут діється! Чого стоїте? Ви гадаєте, що то лиш зі мною так сталося? І з вами буде так само! Ходіть, беріть, що хто має, в руки, — сокири, ціпи, коси, —
