от тут до Гаммершляґа. Хоч то, розуміється, оба вовчі горла!… Тай так Мортко й вийшов чисто. За ним, бачите, стоїть і Ґольдкремер сам, а то богач несосвітенний, — де бідному ріпникови супроти нього право найти!… А ми що! Іваниха бідна з дитиною на службі, а я тут товчуся по тім пеклі і вже, видко, й до віку з нього не вирвуся. Тай не того мені жаль! Що там я! Але то мене коле, що от — погиб чоловік, пропав ні за цапову душу, і тому злодієви ніщо — ходить собі і сміється! То мене гризе, що для бідного робітника нема правди на світі!“
Матій замовк і, важко зітхнувши, похилив голову. Андрусь і Бенедьо також мовчали, придавлені тим простим, а так безмірно важким оповіданням.
— А знаєш ти, побратиме Матію, що я тобі скажу? — сказав перегодя Андрусь якимсь немов гнівним, зворушеним голосом.
— Та що такого?
— Що ти дурень великий, от що!
Матій і Бенедьо видивилися на нього.
— Чомуж ти сього досі мені не говорив?
— Чому не говорив? — повторив неохітно Матій. — А по що було говорити?
— Тьфу до сто чортів на такий розум! — розгнівався Андрусь. — Провадить процес з Жидом, — процес той, як би був виграний, міг би подати велику заохоту для бідних ріпників, міг би їм показати, що не можна робучого чоловіка безкарно кривдити, — до виграння того процесу потребує свідків, а він мовчить тихо, не голоситься, а тільки тишком собі в куті в кулак трубить, — ну, скажи мені, добрий се розум?…
Матій задумався і засумував.
— Гай, гай, — двох свідків! сказав він. — Яж тобі, Андрусю, кажу, що аж тепер нагадав собі за тих двох свідків, аж тепер по невчасі. Бо раз — хто тепер винайде тих свідків.
