Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/141

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

137

— Я винайду! — перервав гнівно Андрусь.

— Ти? — скрикнули Матій і Бенедьо.

— Так, я! Бо яж то сам із старим Стасюрою бачив тебе тоді в шинку.

— Ти? і Стасюра? то ви були? — скрикнув Матій.

— Так, ми були.

— І бачили Івана?

— Як жеж би не бачити, — бачили.

— І пяного?

— Пяного.

— З Мортком?

— З Мортком. Як зачалася з тобою бійка, ми оба кинулися було тебе боронити, але старого Стасюру один гримнув так, що той умлів. Ніколи мені було тебе боронити, — я взяв старого і заніс до ванкира, де був Мортко з Іваном. Відтер я старого, а за той час Мортко все коло Івана танцював, усе підсував йому то горівки, то пива, заговорював його, щоби не балакав зі мною, а далі потяг його кудись з собою. Від тоді вже я не бачив Івана. А коли ми оба із Стасюрою вийшли до шинку, ти лежав уже закровавлений, без памяти на помості. Я не міг помагати нести тебе до дому, а тільки просив якихось двох ріпників, розповів їм, де жиєш, а сам попровадив Стасюру до його хати. Отсе все, що я знаю. Але чи міг же я сам духом божим знати, що се може бути важне для твоєї справи?

— Господи Боже, — аж скрикнув Матій, — так сеж значить, що тепер можна би виграти процес?

— Хто знає, — відповів Андрусь, — але все таки надія більша. От що було би добре — винайти тих, що тоді билися з тобою! Ти, кажеш, видів, що Мортко їх підохочував?

— На се присягнути можу!

— От була би і запинка. Зараз би можна потягнути їх на слова, чи Мортко підмовляв їх. А як підмовляв, то значиться, в якій ціли?