сточок день-у-день сотні людей плили-напливали до Борислава, як пчоли до улия. Роботи! роботи! якої небудь роботи! хоч би й найтяжчої! хоч би й найдешевшої! щоб тільки з голоду не згинути! — се був загальний оклик, загальний стогін, що хмарою носився понад головами тих тисячів висохлих, посинілих, виголоджених людей. Небо і землю запер Бог на залізні ключі, — вся надія мужиків-хліборобів вигоріла разом з їх житом та вівсом на поруділих від спраги загонах. Худоба гибла за недостачею паші. Не осталося нічого, як іти на заробітки, а заробітків то якраз і не було тоді ніяких в нашім Підгірю — крім Борислава. От і поперлися туди бідні люде з усіх сторін, хапаючися за посліднє, так як той потапаючий хапається за стебелинку. Небо і землю запер Бог на залізні ключі, — а бідні люде думали, що бориславські богачі будуть милостивійші від Бога і отворять їм брами своїх богацтв!…
А бориславські богачі тільки того й бажали! Вони віддавна потішалися надією, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх „ґешефтів“. І ось вони не помилилися! Дешеві й покірні робітники рікою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоч би й за яку дешеву ціну, — і ціна справді пішла чим раз дешевша. А між тим хліб ставав чим раз дорожчий, — до Борислава довозили його дуже мало і дуже неправильно, і робітникам нераз і з деяким грошем за пазухою, приходилося мліти голодом. А вжеж певно те, що новоприходячим поліпшення було дуже мале, а тим, що жили раз-у-раз в Бориславі, погіршіло дуже значно. Що тижня Жиди-властивці вривали їм плату, а супротивних зацитькували згірдними, насмішливими словами: Не хочеш тільки брати, то йди собі та здихай з голоду, — тут на твоє місце десять аж напрошується, тай ще за меншу ціну!
Отсе все передумував Бенедьо не раз і не два рази на своїх проходах по Бориславі. А що — думалося йому, — як би всі ті тисячі людей та змовилися разом: не будемо
