Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/146

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

142

і незвична для нього праця думок кинула його мов у горячку, висисала прудко його сили. Він похудів і поблід, тільки його довгообразе лице ще дужче протяглося, тільки очі, мов два розжарені вуглики, неспокійно, горячково палали глибоко в ямках. Але при всім тім він не покидав своїх думок, не тратив віри і прихильности до тих бідних людей, що безучасно, холодно і безнадійно з кождого закамарка позирали на неприязний світ, і тихо, без опору готовилися вмирати. Бачучи їх, Бенедьо нічого не міг думати, а тільки глибоко, всім серцем і всіми нервами своїми почував: Треба їх ратувати! Але як ратувати? О те як, мов о остру, неприступну скалу ламалася його думка, розбивалися його духові і тілесні сили, — але він не тратив надії, що ту трудність можна буде побороти.

Одного вечера Бенедьо пізнійше ніж звичайно вернув з роботи до дому і застав під хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. Із звичайним виразом непорушного спокою на червонім, трохи обресклім лиці сидів він на приспі під вікном і пикав люльку. Привиталися.

— А що, нема Матія?

— Нема. А Андрусь?

— Також ще не прийшов. Ані Стасюра.

— Видно, щось не абияке розпочали там у Дрогобичі.

— Будемо видіти, — бовкнув Сень і замовк.

— Ти чув, що сталося? — спитав він по хвилі, входячи з Бенедьом до хати.

— Ні, — або що такого?

— Причта.

— Яка?

— Ба, яка! Не стало одного жидка. Знаєш, того, що то на нього так жалувався наш Прийдеволя, — того касієра, — тямиш?...

— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?

— А щож би таке! Від кількох днів десь подівся, а нині видобули його з ями. Вже й комісія приїхала, —