будуть бідне тіло краяти, ніби то воно скаже, яким світом до ями дісталося, ще й за ребро на паль зачепилося!
Бенедя мороз пройшов за сим оповіданням.
— Якраз так, як з Матієвим приятелем, Іваном Півтораком! — прошептав він.
— Еге, якраз тай не якраз, — відказав Сень. — Того Жид трутив, а сього — — —
Не доказав, але Бенедьо не допитувався далі, — він ясно розумів Сеньові слова.
— Ну, і щож? — спитав він по хвилі важкої мовчанки.
— Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кінці в воді.
— А що люде на то?
— Які люде? Комісія? Комісія наїсть, напє, тіло покрає, пошкаматує, тай поїде собі.
— Ні, я не про комісію, — а так, ріпники що кажуть?
— Ріпники? А щож мають казати? Постояли, подивилися на небіжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: „Злодій був небіжчик, Бог би його побив!“, тай далі до роботи.
— Значиться, діло страчене, і праці шкода! — процідив крізь зуби Бенедьо.
— Як? страчене? шкода? — зачудуваний допитував Сень.
— Другим від того не буде лекше.
— Але одним злодіякою менше на світі.
— Ну, не бійся, на його міспе завтра вже новий настане.
— Але буде бодай боятися.
— Овва, не знати чого! Як не відкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховзся, або що. А відкриють — ну, то возьмуть чоловіка і запакують, і кого буде злодій боятися?
Сень зачудуваний слухав тої бесіди. Він надіявся, що Бенедьо буде тішитися, а натомісць стрінув закиди.
