Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/147

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

143

будуть бідне тіло краяти, ніби то воно скаже, яким світом до ями дісталося, ще й за ребро на паль зачепилося!

Бенедя мороз пройшов за сим оповіданням.

— Якраз так, як з Матіввим приятелем, Іваном Півтораком! — прошептав він.

— Еге, якраз тай не якраз, — відказав Сень. — Того Жид трутнв, а сього — — —

Не доказав, але Бенедьо не допитувався далі, — він ясно розумів Сеньові слова.

— Ну, і щож? — спитав він по хвилі важкої мовчанки.

— Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кінці в воді.

— А що люде на то?

— Які люде? Комісія? Комісія наїсть, напє, тіло покрав, пошкаматуе, тай поїде собі.

— Ні, я не про комісію, — а так, ріпники що кажуть?

— Ріпники? А щож мають казати? Постояли, подивилися на небіжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: „Злодій був небіжчик, Бог би його побив!“, тай далі до роботи.

— Значиться, діло страчене, і праці шкода! — процідив крізь зуби Бенедьо.

— Як? страчене? шкода? — зачудуваний допитував Сень.

— Другим від того не буде лекше.

— Але одним злодіякою менше на світі.

— Ну, не бійся, на його міспе завтра вже новий настане.

— Але буде бодай боятися.

— Овва, не знати чого! Як не відкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховзся, або що. А відкриють — ну, то возьмуть чоловіка і запакують, і кого буде злодій боятися?

Сень зачудуваний слухав тої бесіди. Він надіявся, що Бенедьо буде тішитися, а натомісць стрінув закиди.