— Ба, то чогож ти жадав би?
— Я хотів би, щоби, як що робиться, а ще й такий великий гріх на душу береться, то щоби вже робота була до чогось пригідна, щоби принесла якусь користь не для одного, а для всіх. А инакше, то я не знаю, по що й зачинати.
— Еге-ге! — покрутив головою Сень, попрощався і пішов.
Ще тяжчі думи насіли Бенедя по виході побратима. „Щож — думалося йому — може воно й так… може й ліпше, що одним лихим чоловіком менше на світі?… Але чи від того ліпше добрим людям? Зовсім ні! Чи від того лекше стане хоч би тим самим ріпникам, що тішаться його загибілю? І то ні. Прийде другий касієр на його місце і буде так само або й ще дужче кривдити їх. От як би так за одним разом та всіх злих людей не стало… Але ні, се де-де-де!… Що й думати про те! Радше про те думати, що у нас перед носом, що ми можемо зробити!“
Побратимство ріпників, до котрого так несподівано був принятий Бенедьо зараз на вступі в бориславське життя, живо заняло відразу його мисли і надавало їм певний, хоч зразу не дуже ясно витичений напрям. Вже в першій сходині, коли так глибоко поразили його уяву оповідання ріпників і їх домагання — виступити вже раз з якимсь видним ділом, тоді вже в думці його промелькнув образ такого побратимства, великого і сильного, котре могло би злучити до купи дрібні сили робітників, могло би здвигнутися тою сполученою силою і охоронити кождого кривдженого і страждущого робітника далеко ліпше, ніж се може зробити одинокий чоловік. Серед ненастанної праці думок, підсичуваної щораз новими, страшними, поганими та хапаючими за серце подіями, образ такого побратимства чим раз більше вияснювався і зміцнювався в Бенедьовій голові. Йому здавалося, що тільки таким зєдиненням своїх власних сил до спільної помочі і оборони робітники зможуть на
