тепер добитися бодай деякої пільги для себе. І він постановив собі, будь що будь, виступити з своєю гадкою на найблизчім зібранню побратимів і упертися цілою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небезпечної стежки — ненависти і пімсти, котра на тепер, при їх малосильности, могла тільки кождому пошкодити, а не могла нікому помогти, — а повернути увагу і силу побратимства на таку ширшу і спокійнійшу, та як здавалося Бенедьови, разом з тим і кориснійшу роботу.
Схід побратимів був назначений на неділю вечір. В полудне тої неділі повернули з Дрогобича Матій, Андрусь, Стасюра і ще деякі ріпники. Матій був дуже веселий, говіркий і щирий, але коли Бенедьо питався його, — що чувати і що робили так довго в Дрогобичі, — він тільки поцмокував і відповідав:
— Усе добре, небоже, все добре!
Ще не стемнілося гаразд і Матій лише що засвітив на припічку каганець, наповнений земним воском, коли до хати війшли гурмою побратими. Попереду всіх вшмигнувся, мов ящірка, Деркач, мовчки звитався з Матієм і Бенедьом, і почав по свому нипати з кута до кута, засукувати руки та зиркати на всі боки. Далі повходили другі: брати Басараби, понурі і мовчазливі, як звичайно; Стасюра дуже щиро стиснув Бенедя за руку, — всі инші також обходилися з ним, як з рівним, як зі „своїм чоловіком“. На самім послідку війшов Прийдеволя. Його молоде лице було якесь бліде і мов зіссане, косим поглядом він позирав довкола і все мимоволі держався в темнім куті близько порога. В цілім товаристві якось менше було руху, менше гамору, ніж звичайно. Всіх немов щось давило, хоч ніхто й не признавався до того. Всі чули, що хотя чи нехотя вони наближаються до якоїсь важної події, в котрій прийдеться їм виступити отверто і сильно. Недавний випадок з убійством Жидка-касієра був — усі почували се — передвістником нового звороту в діях Борислава. Але який се мав
