Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/150

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

146

бути зворот, що за нові події наближалися і як їм стати супроти них, сього наші побратими не знали, хоч кождий надіявся, що чейже на спільній нараді подекуди все те проясниться. Не диво отже, що нинішні сходини зачалися понурою, важкою, ожидаючою мовчанкою, що побратими зійшлися всі в повнім числі і ще навіть перед звичайним часом: кождий знав, що супроти чим раз тяжчого життя в Бориславі, супроти день-у-день більшіючої нужди та напливу незанятих, шукаючих праці рук мусить щось зробитися, — але що і якими силами, сього ніхто не вмів собі сам вияснити, і сього іменно вияснення кождий ждав від спільної ради.

Один тільки Андрусь Басараб немов не почував нічого надзвичайного. Він засів на своїм місці коло стола під вікном і окинув оком товариство.

— Ну, всі зібрані, — сказав він, — можемо зачати своє діло. Ану, Деркачу, за палицями!

Деркач, послушний і звітний, уже протискався крізь стоячих серед хати побратимів, коли в тім старий Стасюра встав і просив о голос.

— Ну, що там такого, — сказав неохітно Андрусь, — говори, побратиме Стасюро, — хоч я думаю, все таки ліпше було би, аби у Деркача ті палички були під руками. Не завадить закарбувати, скоро що цікавійшого.

— Ні, — сказав, — твердим голосом Стасюра, — я не буду говорити нічого такого, — що здалося би до карбування.

— Ну, а щож такого? — спитав Андрусь і знов зирнув по всіх побратимах. Він побачив, що ті сиділи або стояли з похнюпленими лицями і не дивилися на Стасюру, а тільки немов готовилися слухати його бесіди. Андрусь покмітив, що вони змовилися.

— То, побратиме Андрусю, — говорив сміливо старий ріпник, — що пора би нам найти собі яку иншу, ліпшу роботу, аніж те карбування. Щож то ми діти, чи що?