— Але відки тобі такі думки до голови приходять, хлопче? — запитався зачудуваний Сень. — Впав батько з гори, дідько його бери! Погиб той, ну і добре!
— Але, як він не винен? Знаєш, як я здибав його і вхопив у руки, і він почув, до чого се воно йде, то так спищав: Даруй життя, даруй! А як я в тій же хвилі пхнув його… знаєш… то він тільки зойкнув: Не винен, не винен! Опісля задудніло, затріщало — я полетів геть. Але той голос його все за мною, все в мені, — так і чую його! Господи Боже, що я зробив! що я зробив!
Бідний парубок заламував руки. Сень дармо старався потішити його. Йому все здавалося, що вкинений в яму касієр був невинний.
— Ну, як той був невинний, то ти поправся, — сказав вкінці роззлоблений Сень, — і пішли й винних тою самою дорогою! Нехай невинний дармо не покутує!
Ті слова були мов удар обуха для Прийдеволі. Оглушений ними, він похилив голову і знов затисся в свій кут, не говорячи й слова.
А між тим побратими кінчили нараду.
— Головна річ тепер, — говорив Бенедьо — вербувати людей до нашої кумпанії. Хто з ким на роботі стоїть або в шинку здиблеться або на вулиці розбалакається, — зараз і навязувати про те! Все розказувати: яка плата нужденна і який ратунок можливий. І складки збирати. Я гадаю, щоби кождий збирав між своїми знайомими, а назбиране що вечера віддавав головному касієрови, котрого тут нині треба вибрати.
— Добре, добре, — треба вибрати касієра! — гукали всі. Ану, кого би тут на касієра?
Радили то сього, то того, вкінці стало на тім, що нема ліпшого касієра, як Сень Басараб.
— Що, — сказав неприязно Сень, почувши се, — я мав би бути вашим касієром? Ніколи! Я від нині й зовсім не хочу належати до вас! Ані я, ані мій брат.
