ще стояв в темнім куті і непевно позирав то на Бенедя, то на гамірливих, оживлених ріпників.
Він стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а опісля швидко сказав: — І я, і я з вами!
— З котрими вами? — спитав гризко Сень, — бо тут ми тепер, як бачиш, двоякі. Чи з ними от, чи зі мною і братом?
— Так, з тобою і братом! Ти чув, що сей про головництво говорив? Мов розпеченим ножем мене в серце шпигнув.
— Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! — уговорював його Сень тихим голосом. — Щож такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на те. Ти забув про свою?…
— Ні, ні, ні, — не забув! — перервав Прийдеволя. — Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!…
— Ну, так чогож тут гризтися? Хіба суду боїшся? Не бійся, комісія поїхала в тій добрій вірі, що він сам упав до ями; ще Жида на кару засудять, чому яму не заткав!
— Ні, ні, ні, — знов якось горячково-болісно перехопив Прийдеволя, — не боюся комісії! Що комісія? Мені здається навіть, що як би комісія… теє… викрила, то мені лекше було би!
— Тьфу, най Бог боронить, — ти що таке торочиш?
— Послухай лишень, Сеню, — шептав Прийдеволя, нахилившися до нього і судорожно стискаючи своєю міцною рукою його плече, — мені здається, що той… Жидок, знаєш… той, що в ямі погиб, — що він не був винен, що то котрийсь другий усе зробив, або що!
— Як? як? От також щось! Хібаж він не був при тім?
— Так, так, був, і сміявся навіть, — але чи вже за то смерть, що сміявся? А може він не робив нічого, а тільки ті?
