— Ба, добре ти кажеш: війна, перестати робити! Але хоч би й усі пристали на те, то скажи ти мені, будь ласкав, з чого вони будуть жити за той час безроботиці. Адже тяжко й погадати, щоби богачі зараз першого дня та помякли і згодилися добровільно давати нам більшу плату. Може прийдеться сидіти без роботи й тиждень або й ще довше, ну, то з чого тоді виживити тільки народа?
Закид був справді важкий, і лиця робітників знов посумніли. Їх свіжо розбуджена надія на таку новітню війну і побіду над богачами була ще дуже слаба і непевна, і зараз за першим закидом почала бліднути.
— Отжеж то на те треба зробити складки, щоби забезпечитися на таку пригоду. Аж як би з тих складок набралася вже сума порядна, така, що вистала би, возьмім, на тиждень, або на дві неділі, то тоді можна робити змову. Розуміється, тих, котрі не хотіли би належати до змови і йшли опісля на роботу, тих зараз, чи по волі, чи по неволі, за карк тай геть з Борислава, нехай не псують нам діла. Так само підчас безроботиці могли би наші таки люде найматися де на иншу роботу, до ліса, до тесельки або де, тільки щоби не до нафтових робіт. Таким способом ми швидко зломали би ту жидівську пиху і добилися певно ліпшої плати.
— Добре говорить! Так треба робити! Добра рада, — відзивалися ріпники. Почався живий гамір в хаті, всі нахвалялися, що прикрутять Жидів-дерунів нога попри ногу, кождий давав свої ради і не слухав чужих, кождий доповнював і лицював Бенедьову думку, прикроюючи її до своєї вподоби. Один тільки Сень Басараб сидів мовчки на своїм місці і з жалем дивився на ту рухливу громаду.
— Що з ними зробиш, — воркотів він, — коли вони готові бігти за кождим, хто їм два-три красні слова покаже! Ну, про мене, нехай біжать за тим медівником, — будемо видіти, як їм посмакує. Але я своєї стежки не покину! А ти, побратиме? — обернувся він до Прийдеволі, що все
