наводити людей на те, щоби вязалися до купи, бо проти богачів та силачів один одинокий робітник не встоїть, а всі як зберуться до купи, то певно борше зможуть устояти.
— Зможуть устояти? — відозвався знов невірний Сень, — рад би я знати, як зможуть устояти? Чи всилують Жидів, щоби більше за роботу платили, чи що?
— А щож, не могли би всилувати? — підхопив живо Бенедьо. — Ану, як би так усі змовилися і сказали: не підемо робити, поки нам плата вища не буде? Що тоді Жиди зробили би?
— А! А й справді! От гадка добра! — скрикнули побратими в один голос. Навіть Андрусеве лице трохи розяснилося.
— А що зробили би — відповів Сень, — напровадили би з усіх світів нових робітників, а нас нагнали би.
— А як би ми стали лавою і не пустили тих нових і просили їх, щоби заждали хоч доти, доки наша справа не виграє? Можна би в такім разі повисилати своїх людей і по околичних селах, щоби там оголосили: до такого і такого часу не йдіть ніхто до Борислава, поки наша війна не скінчиться!
— Гурра! — закричали побратими, — то мені рада! Війна, війна з Жидами і здирцями!
— Ну, і я гадаю, що така війна ліпша, ніж усяка друга, — говорив далі Бенедьо, — раз тому, що то війна спокійна, безкровна, а по друге й тому, що можемо підняти її зовсім отверто і сміло, і ніхто нам за неї нічого не може зробити. Кождий, скоро що до чого, може сказати: не йду на роботу, бо за мало платять. Заплатять тільки й тільки, то піду, тай годі.
Радість побратимів була дуже велика, коли почули ту раду, а й сам Бенедьо тішився не менше від других, бо рада прийшла йому до голови зовсім несподівано, в жарі суперечки з Сеньом Басарабом.
