В таких словах велися звичайно розмови між ріпниками і такі підносилися жалоби з усіх боків. Слова такі мусіли трапляти до переконання кождому, хто мав і на своїх плечах двигати чималий тягар власної своєї нужди. Особиста кривда, особиста нужда і грижа кождого робітника переказувалася другим, ставалася часткою загальної кривди і нужди, доливалася, мов краплина до бочки, до суми загальних жалоб. І все те з одного боку давило і путало людей непривичних до важкої праці мислення, але з другого боку дразнило й лютило їх, розрушувало нерухливих та рівнодушних, розбуджувало ожидання і надії, а чим вище настроєні були ожидання і надії, тим більше уваги звертали люде на своє положення, на кожду, хоч і як маловажну подію, тим більше ставали вразливі на кожду нову несправедливість і кривду. Сварки між робітниками і Жидами-надзірцями ставали тепер чим раз частійші. Жиди ті привикли були віддавна вважати робітника за худобину, за річ, котру можна втурити, де хочеться, копнути ногою, викинути коли не сподобається, супроти котрої навіть смішно говорити про якесь людське поведення. А й робітники самі, звичайно вибірки з найбіднійших, від маленьку прибитих та в нужді заниділих людей із околичних сіл, зносили терпеливо ту наругу, до якої призвичаювало їх тяжкими товчками від дитинства їх убоге життя. Правда, часом лучалися і між ними дивним способом уцілівші, міцні, неполомані натури, як от брати Басараби, але їх було мало, і бориславські Жиди дуже їх не любили за їх непокірливість і острий язик. Але тепер нараз почало все змінюватися. Найсмирнійші робітники, хлопці й дівчата, котрих досі можна було, не стісняючися ні трохи, кривдити і ганьбити, — і ті замісць давних жалібних мін, просьб і сліз ставилися тепер до Жидів остро та грізно. А що найдивнійше, то те, що в кошарах, де попереду кождий терпів, робив і журився сам про себе, якимсь чудом вродилася дружність і співучастя всіх за одним, одного за всіми.
