Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/162

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

158

шими ріпниками або взагалі бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не є, що лиху можна би помогти, але не видячп і не знаючи, як можна би помогти, почали нетерпеливитися, ставали роздразнені, ходили і говорили мов в горячці, хапали пильно кожде слово, котре могло їм прояснити їх безпросвітне положення. Аж до найдальших хаток, до найтемнійших закамарків доходили ті розмови, розбігалися на всі боки, мов огонь по сухій соломі. Малі хлопята липярі, дівчата та молодиці, що в кошарах вибирали віск з глини, — і ті заговорили про бідність свого положення, про те, що конче треба їм деяк радитися з собою і шукати для себе ратунку.

— І ти тої самої співаєш? — говорили нераз старші ріпники, всміхаючися та слухаючи нарікання молодих хлопаків.

— От так, ніби то нам не така сама біда, як і вам? — відповідали молоді. — Та бо нам ще гірше, ніж вам! Вас і не так борзо відправлять від роботи, вам і не так живо з платні урвуть, а хоч і вривають, то все таки вам більша плата ніж нам. А їсти ми потрібуємо так само, як і ви!

— Але хтож вас навів на такий розум, що треба собі який ратунок давати?

— А хто мав нас наводити? Ніби то чоловік і сам не знає, що як пече, то треба прикладати зимного? Тай ще як би то не так дуже пекло! А то видите, дома голод, не зародило нічого, тато й мама там десь пухнуть та мруть з голоду, гадали, чей хоч ми тут дещо заробимо, що самі прожнемо і їм хоч що-то поможемо, — а тут от що! І на тільки не можемо заробити, щоби самим прожити в тій проклятій ямі! Народу натислося, за роботу тяжко, плата мала і чим раз ще меншів, а тут ще злодії Жиди хліба не довозять, дорожню от яку зробили: до хлібця докупитися тяжко! Ну, кажіть самі, — чи можна так жити? Радше вже або зовсім відразу згинути, або деяк поратуватися!