Замовкли робітники і сум заляг невеличку гомонячу громаду. Бенедьо важко похилив голову до долу. Він і справді почував, що діло пекуче, що найбільша сила сього люду лежить в його хвилевім розбудженню і що не покористуватися тим розбудженням, значить, випустити з рук головну пружину діла. Але щож було робити? Грошей не було, щоби зараз зачати змову. Приходилося все таки чекати.
— А тут іще одна річ, — промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. — Мені прийдеться вертати до Дрогобича.
— До Дрогобича? — А то по що? — скрикнули робітники.
— Ну, по що? Тут моя робота, як видите, скінчилася.
— Шукайте иншої!
— Абож тут без мене не обійдеться? Правда, жаль чоловікови покидати таку справу, над котрої заснованням трудився і думав…
— Ну, то й не покидайте!
— Се певно, що требаб не покидати, — коби тільки була спосібність.
Робітники почували се добре, а навіть і в Бенедя прокидалася нераз та думка, що без нього ціла справа могла би легко зійти на фальшиву дорогу і через те зовсім не вдатися. Він почував, що в кождій ново-зложеній, для нових і непривичних цілей свіжо зорґанізованій громаді богато і дуже богато залежить на привідці, на його особистім впливі і пораді. Правда, він почував з другого боку аж надто добре безсильність і своєї думки і був переконаний, що не спіткайся він в Бориславі з побратимством і з такими тверезо мислячими людьми, як Матій і Стасюра, він сам не був би певно дійшов до того, до чого тепер дійшов. Взаїмне співділання всіх часток тут було аж надто сильне і виразне, але іменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того круга взаїмних співділань, значилоб зашко-
