— Прокляте завтра! — проворкотів гнівно Ґотліб, — мені нині треба!
— Щож діяти? Казали: нема.
З тим комінярчук вийшов. Ґотліб, мов біснуватий, зачав бігати по хаті, розмахуючи руками і воркотячи сам до себе уривані слова. — Я тут завтра маю з нею бачитися — і мушу бачитися — а тут ось що! Нема! Як сміє не бути? Хіба вже і мати супроти мене, не хоче дати? О, в такім разі, в такім разі… — і він затиснутими кулаками погрозив до дверей. Його пристрасть, сліпа і бурлива, як ціла його вдача, несподівано і нагло виросла до надзвичайної сили, і під її проводом він готов був зробити все, що йому підшепнула перша ліпша хвиля, без розваги і розсудку.
— А може — думав він далі — може він дізнався? Може се його справка… навмисне не дає мамі грошей, щоби вона мені не передала?… О, се може бути, — я знаю, який він захланний на ті гроші!… Але, ні, ні, — се не може бути! Він думає, що мене нема — він як би знав, зараз би старався мене загнати до дому, як загублену скотину! Але чекай собі трохи! Тоді верну, як мені схочеться, — помучся трохи!
Бідний Ґотліб! Він і справді гадав собі, що Герман не знати як мучиться його неприсутністю!
Але дарма було Ґотлібови лютитися і грозити, — все те не могло наповнити його кишені грішми. Думки його по волі, чи по неволі мусіли вспокоїтися і перейти на инші предмети, а іменно на предмет його любови. Вчора доперва він дізнався від слуги її батька, котрого прислідив в недалекім шинку і з котрим при келішку горівки завязав знайомство, що отець її дуже велика риба, один з перших богачів в Бориславі і в Дрогобичі, що перед двома літами заїхав сюди з Відня, будує великий і пишний дім, називається Лєон Гаммершляґ, удовець і має тільки одну доньку, Фанні. Донька тепер поїхала чогось до Львова, але завтра має вернутися. Дівчина дуже добра,
