Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/205

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

201

лагідна і ладна, і отець також дуже добрий панище. Оповідання те дуже врадувало Ґотліба. Значиться, вона рівна мені, може бути моя — мусить бути моя! — се було все, що приходило йому на думку, — але й сього було досить, щоби зробити його щасливим. З нетерплячкою дожидав він того завтра, щоби побачити її. Зразу він думав справити собі одіж відповідну до його стану, щоби показатися їй в як найкориснійшім світлі. Але тут нараз прийшла несподівана перешкода — мати не дала грошей. Приходилося зустрічати її в поганім вуглярськім шматтю, котре Ґотлібови ніколи не було так ненависне, як іменно нині.

Скоро світ, Ґотліб узяв у кишеню трохи хліба і побіг за місто, аж геть по кінець Задвірного передмістя на стрийський гостинець, котрим мала над'їхати Фанні. Залізниці ще тоді не було. Тут засівши край дороги в тіні густої рябини, він встромив очі в запорошений гостинець, що прямою сірою пасмугою простягся перед його очима далеко-далеко і тонув в невеличкім ліску на узгірю. Гостинцем волоклися, піднимаючи невеличкі тумани пороху, жидівські будки, накриті рогожею і напаковані пасажирами, мужицькі драбинні вози, худоба гнана на торг до Стрия, — але не видко було блискучого повозу, запряженого парою огнистих гніданів, в котрім мала над'їхати Фанні. Ґотліб, з упертістю дикого Індіянина на муках, сидів під рябішою, встромивши очі в гостинець. Вже сонце геть-геть піднялося і почало немилосерно пекти його косим промінням в лице і в. руки, — він не чув сього. Люде їхали і йшли поуз нього широким шляхом, гуторили, гейкали, сміялися та позирали на вуглярчука, вдивленого в одну точку, мов безумний. Жандарм з блискучим баґнетом, напятим поверх люфи ґвера, з плащем звішеним в обарінок на плечах, весь облитий потом і припалий порохом, пройшов також поуз нього, женучи перед собою закутого в ланцюхи якогось напів голого, закровавленого чоловіка; він пильно позирнув на Ґотліба,