здвигнув плечима, сплюнув і пішов далі. Ґотліб нічого сього не бачив.
Аж ось нараз із далекого ліска, мов чорна стріла, вилетіла бричка і живо котилася до Дрогобича. Чим близче вона наближувалася, тим більше прояснювалося Ґотлібове лице. Так, він пізнав її! се була вона, Фанні! Він зірвався на ноги з свого місця і скочив на гостинець, щоби спішити за бричкою до міста, коли вона з ним порівняється. Коли побачив виразно Фанні в повозі, ціле його лице облилося кровю і серце зачало битися так живо, що йому аж дух заперло в груди. Але й Фанні, побачивши його, мабуть пізнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до її повозу і такого завдав її страху. Безумно відважна, сліпа горячість часом — а може й завсігди — подобається женщинам, наводить їх на думку про сліпе, безграничне привязання і посвячення. І коли вперед Фанні не могла вияснити собі причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що він ждав на неї аж за містом, на спеці і в поросі, побачивши, як він запаленівся, побачивши її, як чемно і трівожно поклонився їй, мов перепрошував за своє колишнє безумство, — побачивши все те, вона погадала собі: А що, може сей півголовок закохався в мені? Вона іменно ужила в думці назви „півголовок“ — бо який же розум для якого небудь обідраного вуглярчука — залюбитися в єдиначці-доньці такого богача, кидатися і калічитися о її бричку, визирати її з дороги?… Але про все те їй не була неприємна така безумнострасна любов, і хоч вона далека була — полюбити його за се, але все таки почула до нього якусь симпатію, таку, яку можна мати для півголовка, для песика. Ану — погадала собі — зачну з ним говорити, — чого він хоче. До міста ще й так далеко, на гостинці пусто — ніхто не побачить. — І вона казала візникови їхати звільна. Ґотліб, почувши той наказ, увесь аж затрясся: він почув, що се для нього такий згляд і зараз порівнався з бричкою.
