Фанні, побачивши його, відсунула віконце і вихилила голову.
— Чого тобі треба? — спитала вона несміло, видячи, що Ґотліб знов зняв шапку і з виразом німого подиву наближується до неї. Вона заговорила польською мовою, думаючи, що се христіянин.
— Хочу на тебе подивитися! — відповів сміло, по жидівськи Ґотліб.
— А хто тобі сказав, що я Жидівка? — спитала Фанні, всміхнувшись, також жидівською мовою.
— Я знаю се.
— То може й знаєш, що я за одна?
— Знаю.
— То певно знаєш, що тобі не добре на мене задивлюватися, — сказала вона гордо.
— А чому не питаєш, що я за один? — сказав гордо Ґотліб.
— Овва, — не треба й питати, сама одіж каже.
— Ні, не каже! Бреше одіж! А ти спитай!
— Ну, хтож ти такий?
— Я такий, що мені не зашкодить задивитися на тебе.
— Хотіла би я вірити, та якось не можу.
— Я тебе переконаю. Де можу тебе побачити?
— Коли знаєш, що я за одна, то певно й знаєш, де я мешкаю. Там мене побачиш.
І за сим вона знов засунула віконце, дала знак візникови, коні погнали, затуркотіла горі передмістям бричка, і туман куряви закрив перед Ґотлібовими очима чудну появу.
— Смішний хлопак, — думала собі Фанні, — але півголовок, чистий півголовок! Що він розуміє під тим: бреше одіж? Хібаж він не вуґлярчук? Ну, але коли ні, то хто є він такий? Півголовок, півголовок тай годі!
— Пречудна дівчина, — думав сам собі Ґотліб, — а яка гарна, а яка чемна! І з простим вуглярчиком заго-
