вані то жовтою, то синьою, то зеленою краскою, з заслонами на широких вікнах і з мосяжними клямками при дубових дверях, з ґаночками або й без ґаночків, а перед кількома були навіть малесенькі за штахетами огородці з нужденними квітами. Тут жили бориславські „головачі“ та „тузи“ — головні підприємці. На середині, найкращий з усіх, стояв домок Германа Ґольдкремера, критий бляхою і нині зовсім пустий, бо Герман рідко коли ночував в Бориславі. Побіч нього, трохи віддалік від решти, стояв другий, не такий гарний і далеко не такий огрядний домок Іцка Бавха. В однім його вікні було ще світло, очевидно, що Іцик мусів ще не спати, бо вікно було іменно з його кабінету.
Сень Басараб знав сей домок. Він довгий час робив в Іцкових ямах і нераз приходив сюди за виплатою. Він знав, що крім одної старої Жидівки-служниці і Іцка самого не було нікого в тім домі, і що Жидівка певно вже спить в кухні. Сього тільки йому й треба було. Він шарпнув за собою Прийдеволю і коло найблизчої ями оба обмастили собі лиця чорною кипячкою так, що їх лиць зовсім не можна було пізнати.
— Ходи за мною і не кажи ані слова, а роби, що я скажу, — шепнув Сень і вони пішли. Осторожно підповзли вони до одних, далі до других дверей дому, але двері були позамикані. Се зовсім не знеохотило Сеня і він почав оглядати вікна. Тихе псикнення дало знати Прийдеволі, що він найшов, чого шукав. Справді, одна кватирка в кухоннім вікні була незащеплена і легко далася отворити. Сень встромив через неї руку, повідсував засувки і отворив вікно. Влізли до кухні. Кругом було тихо, як в гробі, тільки сонне сапання служниці чути було зза печі. Побратими на пальцях пішли до дверей. Кухонні двері були незаперті, і вони вийшли до сіней. Сень намацав двері до Іцкового кабінету і хотів поглянути в дірку від ключа, але побачив, що в дірці був ключ. Потрібував
