людей роздавався між низькими, покривленими стінами хатини. Довго трівала мовчанка.
— Га, дійся воля божа, — скрикнув нараз Сень Басараб, — не журіться, я тому зараджу!
Той голос, та нагла рішучість серед загальної тиші і безсильности вразили всіх побратимів, мов наглий вистріл з рушниці. Всі зірвалися і обернулися до Сеня, що сидів, як звичайно, на стільчику коло порога з люлькою в зубах.
— Ти зарадиш? — запитали всі в один голос.
— Я зараджу.
— Але як?
— То моє діло. Не допитуйтеся нічого, тільки розходіться. А завтра в тім часі будьте тут, будете видіти!
І більше не сказав нічого, і ніхто його не допитував більше, хоч у всіх, а особливо у Бенедя на серці залягла якась трівога, якийсь холодний біль. Але ніхто не сказав нічого, і побратими розійшлися.
Сень Басараб, коли вийшли на вулицю, взяв за руку Прийдеволю і шепнув до нього:
— Підеш зі мною?
— Піду, сказав парубок, хоч його рука не знати чого тремтіла.
— Будеш робити, що я скажу?
— Буду, — сказав знов парубок, але непевним, мов недобровільним голосом.
— Ні, ти не лякайся, — вважав конечним успокоїти його Сень, — страшного нічого нема в тім, що я задумав. Тільки сміло і живо, а все буде добре!
— Не пендич, а кажи, що робити, — перебив йому Прийдеволя. — Адже знаєш, що мені все одно!
Ніч була вже досить пізна. Майже у всіх хатах окрім шинків світло не світилося і бориславська вулиця була зовсім темна. Оба наші побратими йшли мовчки горі вулицею. Сень пильно глядів по вікнах. Дійшли вже на середину Борислава, де доми були трохи огряднійші, помальо-
