Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/229

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

225

Всі признали справедливість тої бесіди. Бенедьо говорив дальше:

— Досі чень усі ми переконалися, що наша сила лежить в громаді, лежить в тім, коли всі будемо держатися купи. Доки ми жили кождий про себе, не дбаючи про других, доти не могло у нас і мови бути про якусь поміч, а тепер, як самі видите, спільними силами ми дійшли до того, що могли розпочати таке велике діло — війну з богачами. І мені здається, що доки ми будемо держатися купи, доти богачам не вдасться взяти верх над нами. Отже треба тепер поперед усього поставити їм такі жадання, щоби опісля наша громада не тільки не розпадалася і не була розбита, але противно — зміцнювалася чим раз більше. Щоби наша робітницька каса не випорожнювалася, а все більшала. Бо добре то якийсь сказав : де добре громаді, там добре й бабі: як буде наша громадська сила міцніти і розвиватися, то при тім і кождому поодинокому буде ліпше, бо громада зможе його в кождій біді заратувати, і Жиди будуть мусіти нас боятися і не посміють зломати свого слова, не посміють обходитися з робітником, як з худобою, або й ще гірше.

— Так, так! — загомоніли кругом робітники, — але чогож на такий спосіб жадати?

— Я би гадав ось чого: по перше, розуміється, щоби платню нам підвисшено: тим, що до ями йдуть, найменше дванацять шісток, тим, що на верха, ринського, а найменше вісім шісток; по друге, щоби ніхто не смів побирати ніякого касієрного ; по третє, щоби до робітницької запомогової каси крім робітників давали вкладки також і пани, кождий найменше по ринському місячно; дальше, щоби в разі нещасливого випадку, смерти, каліцтва обовязані були платити за шпиталь і ліки, а також ратувати осиротілу робітницьку родину хоч через пів року. Я гадаю, що се жадання не надто великі, а для нас і з них вийшла би значна пільга.

І. Франко: Борислав сміється

15