Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/23

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

19

— Тай ще добре, що на тім сталося, сказав другий.

— Та то камінь міг і пятьом так само заїхати!

— Треба йому казати, нехай також причиниться на бідного скаліченого.

— Але вже ви кажіть, — сказав майстер, — я не буду.

— Ну та що, скажемо ми, — гуртом озвалися голоси. Саме в тій хвилі вийшов будівничий з буди від гостей, щоб поглянути на робітників. Його лице вже налилося широким румянцем від випитого вина, а блискуча паличка дуже живо літала з одної руки до другої.

— А що, діти! крикнув він, підходячи до кружка.

— Все добре, прошу пана, — відказав майстер.

— Ну, так мені й справуйтеся! — І хотів іти назад.

— Ми би до пана мали одну просьбу, — дався чути голос з поміж робітників. Будівничий обернувся.

— До мене?

— Так, — загули гуртом усі.

— Ну, щож такого?

— Щоби пан були ласкаві причинитися до складки на того помічника, що його нині підоймою пришибло.

Будівничий стояв, не кажучи нічого, тільки сильнійший румянець почав виступати на його лице, — знак, що просьба робітників неприємно його діткнула.

— Я? — сказав він вкінці з проволоком. — А ви відки до мене з тою просьбою приходите? Хіба я тому винен, чи що?

— Та, прошу пана, і ми не винні, але здається нам, годиться і таки треба помогти бідному чоловікови. Він слабий, якийсь час не зможе робити, — требаж йому й старій матері чимось дихати.

— Як хочете, то йому помагайте, а я відки до того приходжу! Першому ліпшому непотрібови помагай!... Ще чого не стало!... Будівничий відвернувся гнівно і пустився йти назад, коли в тім котрийсь з робітників обурений такою бесідою, сказав голосно: