те скаже? Він собі готов що злого зробити. Але так йому треба, нехай не заходив би собі з такою, нехай би шукав собі бідної, доброї… Але що я йому скажу? Він такий прудкий, як іскра! Ні, я не скажу йому правди, нехай буде, що буде!
І вона вийшла на вулицю, де Ґотліб нетерпеливо дожидав її.
— Ну, що? — спитав він, глядячи їй в очі.
— Добре, синку, добре, все добре.
— Пристав, приймив?
— А якже, а якже! За місяць заручини.
— За місяць? Чому так пізно?
— Не можна, синку, швидше. Тай чого квапитися? Адже й так вона досить ще скоро затроїть тобі твій вік молодий.
І вона почала хлипати, мов дитина.
— Мамо, не говоріть так, ви її не знаєте! — скрикнув гнівно Ґотліб.
— Не буду, синку, не буду!…
Але та вість якось не дуже втішила Ґотліба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тої щасливої хвилі, чи задля того, що мати сказала йому ту вість так якось холодно, зловіщо, нерадо, — досить, що Ґотліб не почував такої радости, як би йому бажалося. Він ішов мовчки з матірю аж ід домови. Тут вони розійшлися: Рифка до свого покою, а Ґотліб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляря.
Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вість і в тім самім часі, як і до Лєона, прийшла й до нього і він, схопившися, зараз казав запрягати і враз із Мортком, що приніс йому сумну вість про робітницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих порушеннях Рифка як була вбрана, так і кинулася на фотель і потонула в своїй бездумній мелянхолії. Ґотліб в готелю ходив по своїй світлиці взад і вперед, роздумуючи про своє щастя і силую-
