— Але як би… як би ваша донька любила мойого сина?
— Моя донька вашого сина? Се не може бути!
— Ну, ну, я не кажу, що се так є, — але приймім, як би так було?
— Е, байки, фантазії! Я маю инші вигляди і прошу мені не забирати часу подібними придабашками!
Лєон відвернувся. Він рад був, що може відплатити Рифці зуб за зуб, і зовсім не думав про ту можливість, котру вона йому показувала.
В тій хвилі дався чути важкий стук кроків на коритарі і тут же влетів до кабінету задиханий, запилений, спочений Жид, Лєонів касієр з Борислава. Лєон, побачивши його, зірвався на рівні ноги.
— А се що? Ти чого прибіг?
— Пане, нещастя!
— Яке?
— Робітники змовилися і не хотять робити.
— Не хотять робити? А то чому?
— Кажуть, що за мало їм платимо.
— То не може бути. Ти хіба пяний!
— Ні, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що діяти.
— Чи тільки при ямах не роблять, чи й при фабриці?
— І при фабриці.
— Gott über die Welt! Отce нещастя! Що тут діяти? Робота на фабриці мусить іти, конечно! Слухай, Шльомо, — бігай на місто, наскликай тут робітників і веди до Борислава, — я сам також їду.
І оба вибігли, не зважаючи зовсім на Рифку. Вона чула ту вість і всміхнулася по їх виході.
— Га, отce добре, отсе добре! — шептала вона. — Так вам треба! Коби ще не дурні були, а збунтувалися і всіх до одного повкидали вас в ті ями! Адіть, який він! Не хоче тепер, відмовляє! Мій бідний Ґотліб! що́ він на
