він чувся сильним і гордим, як ніколи. В тім застукано до дверий і війшла Рифка, бліда, з вигаслими, недвижними очима, повільним, майже сонним ходом. Лєон ніколи ще не видав її такою. Незвичайна її поява і дивний вигляд дуже здивували, а потрохи й змішали його.
— Прошу сідати, — сказав він у відповідь на її привитання, висказане якимсь глухим, беззвучним голосом. Рифка сіла і довгу хвилю мовчала. Мовчав і Лєон.
— Я до вас з одним ділом, — сказала повільно Рифка, — хоч і не своїм, але все таки…
— Дуже мені приємно буде, — відповів Лєон.
— Чи ви гніваєтеся на мене, пане Лєон? — спитала вона нараз.
— Алеж — алеж, ласкава пані… Як пані можуть…
— Ні, ні, я тільки так спитала, щоб ви, буває в гніві, та не схотіли мені відмовити в тім ділі, смію сказати, смію сказати, дуже важнім, хоч і не для мене…
— О, прошу, прошу!… бовкнув Лєон.
— Діло таке. Чи ви, пане Лєоне, уже покинули свою колишню думку — злучити до пари наші діти?
— Га, щож робити, — мусів покинути, хоч як мені жаль, — але щож, коли вашого сина десь нема!
— А як би мій син був?
Лєон поглянув на неї пильно і добачив нетаєну трівогу вижидання в її лиці.
— Ага, погадав він собі, — от куди воно йде. У них мусіло щось кепсько піти і вони заловлюють тепер моєї ласки. Але постій, я тобі відплачуся за колишнє! І додав голосно:
— Дуже мені жаль, що й у такім разі я не міг би… Маю вже инші вигляди з моєю донькою.
— Ну, як так, то певно… Я тільки думала… Розуміється, не в своїм інтересі…
Рифка путалася на словах. Очевидно, відмова Лєона глибоко вколола її.
