Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/236

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

232

він чувся сильним і гордим, як ніколи. В тім застукано до дверий і віпшла Рифка, бліда, з вигаслими, недвижними очима, повільним, майже сонним ходом. Леон ніколи ще не видав її такою. Незвичайна її поява і дивний вигляд дуже здивували, а потрохи й змішали його.

— Прошу сідати, — сказав він у відповідь на її привитання, висказане якимсь глухим, беззвучним голосом. Рифка сіла і довгу хвилю мовчала. Мовчав і Лєон.

— Я до вас з одним ділом, — сказала повільно Рифка, — хоч і не своїм, але все таки...

— Дуже мені приємно буде, — відповів Лєон.

— Чи ви гніваєтеся на мене, пане Лєон? — спитала вона нараз.

— Алеж — алеж, ласкава пані... Як пані можуть...

— Ні, ні, я тільки так спитала, щоб ви, буває в гніві, та не схотіли мені відмовити в тім ділі, смію сказати, смію сказати, дуже важнім, хоч і не для мене...

— О, прошу, прошу!... бовкнув Лєон.

— Діло таке. Чи ви, пане Лєоне, уже покинули свою колишню думку — злучити до пари наші діти?

— Га, щож робити, — мусів покинути, хоч як мені жаль, — але щож, коли вашого сина десь нема!

— А як би мій син був?

Лєон поглянув на неї пильно і добачив нетаєну трівогу вижидання в її лиці.

— Ага, погадав він собі, — от куди воно йде. У них мусіло щось кепсько піти і вони заловлюють тепер моєї ласки. Але постій, я тобі відплачуся за колишнє! І додав голосно:

— Дуже мені жаль, що й у такім разі я не міг би... Маю вже инші вигляди з моєю донькою.

— Ну, як так. то певно... Я тільки думала... Розуміється, не в своїм інтересі...

Рифка путалася на словах. Очевидно, відмова Лєона глибоко вколола її.